Тож як і навіщо прагнуть тиші? На перший погляд здається, що елементарного усування звуку, чого можна легко досягти просто заткавши вуха, цілком достатньо, аби нарешті запанувало довгоочікуване безгоміння. Проте є сила-силенна людей, яких страхає звукова ізольованість від світу. І то аж до панічної нестримності. Тому тиша — це стан, який потребує не лише припинення галасу, що насувається ззовні, а, сказати б, якогось нутряного затишшя. Зрештою, саме внутрішня здатність тихенько завмирати за цих умов і важить якнайбільше. Згадаймо, з якою невимушеністю ми провалюємося в мрії, фантазії, марення й авжеж не чуємо та не помічаємо нічого довкола. Щоправда, для цього ще треба довго навчатися тиші. Певна річ, не розчинитися в гаморі повсякденності допомагає ритуал зосередження. Йому всіляко сприятиме перебування у приватному помешканні, куди не долинатимуть аніякі звукові подразники. Так ми звикаємо до порожності не тільки просторової, а й авдіальної. А відтак стишуємо голос, переходимо на шепіт і поволі замовкаємо.
Людина не витримує звукового насильства. Якийсь час вона потребує занурення в густу тишу, а та здебільшого настає з початком вечорового смеркання. Нечутними лапами приходить до нас безгомінь Ніщо, на тлі якого ми вчимося розрізняти тихесенькі порухи: тріскотіння, шарудіння, завивання, стогони, повіви, подихи, відлуння, скрипіння, рипіння, сюрчання, хрускіт і шипіння, муркотіння, плюскіт і крапання, лускання чи посвист. Але не всяка тиша є стерпною: бібліотечна насолода мовчазного читання, вочевидь, контрастуватиме з клавстрофобічною мовчанкою каземату чи безмовністю порожніх коридорів казенних споруд і самотніх печер. А заворожливі звуки нічної пустелі та жахлива німота руїн і океанського штилю лякають однаковісінько. В такі моменти не зрониш ані пари з уст.
Містики завше шукали звʼязку з Богом у цілковитій тиші, а ченці нерідко випробовували себе на витривалість добровільною мовчанкою. Хоча траплялося серед них і покарання мовчанням. Одначе, проговорюючи про себе сакральні слова, вони наполегливо відганяли навʼязливу марноту. У деяких культурах до імперативу мовчання привчають за столом при споживанні страви. Втім інші закликають робити це у невимушеній бесіді. Хай там як, а в обох випадках ідеться про вміння слухати того, хто говорить. Може, тут і справджується приказка, що мовчання — золото і неабияка чеснота. Бо ощадливе говоріння потребує щедрого вислуховування. Справді, звукова павза подібна до зупинки, яка потрібна для вивільнення місця, на якому й має зʼявитися дещо зовсім інше, нове. Тому тишу годиться плекати, вона не прийде знічевʼя. Попри це, так само, як є вбивці радості, є також і нищителі тиші. Звідси й перенесені зі сфери релігії до буденності вимоги про дотримання тиші у спеціальних публічних місцях і за певної нагоди: церква, лекційна зала, музей, транспорт, лікарня, армійське шикування, хвилина мовчання тощо. І тоді направду непристойно лунатимуть мимовільні звуки організму від урчання в шлунку чи гикавки до навмисного голосного сякання чи сміху. Чи ж не просять тоді тиші із поваги та потреби сконцентруватися? Для цього вдаються до мовчазного перформансу: схиляння голови, прикладання вказівного пальця навхрест до губ або затуляння долонею рота.
Та неможливо жити самою тільки тишею, позаяк примус до мовчання є улюбленою практикою неконтрольованої влади. Важливо не змовчувати, заледве побачиш несправедливість. Але варто говорити, коли сказане достоту пересилить мовчанку. До того ж, мовчання готує слова до сказання. А взагалі-то, хочеться часом, аби до тебе озвалась якась добра душа, хоча б для розуміння того, що ти не на самоті. Новітня доба несе чималі обсяги шуму: індустріального, машинного, виробничого, воєнного, соціального, інформаційного, а надто з його галасливими дискусіями та порожніми суперечками. Натомість дехто вважає, що мовчання є різновидом мови, ба навіть виглядає набагато красномовніше на рівні висловлювання. В кожному разі, затишшя допомагає впоратися з собою, остаточно прийти до тями. Та й без пауз слова просто збиватимуться у нерозбірливий гармидер, ставатимуть незрозумілими. Із зупинкою мовлення комунікація не припиняється. Бо до нас чудово промовляє тиша. Вона оголює те, що зачаїлося всередині нас, а отже, дає змогу застановитися над цією глибочиною й висловити невимовне.
Комментариев нет:
Отправить комментарий