Лев I Данилович (1270-1301) ніколи королем не титулувався. Він перебував у союзі із золотоординським ханом Ногаєм, за допомогою військ якого приєднав Закарпаття та Люблінську землю. Але загибель Ногая у битві з Токти 15 вересня 1300 р. (місцевість Каканлик у низинах Південного Бугу) мала негативні наслідки для Галицько-Волинської Русі: у віці 70-ть років Лев І змушений був перебувати як заручник у ставці Токти, потім прийняв монаший постриг та передав владу своєму синові Юрію, матір’ю якого була Констанція (1237-1288), дочка угорського короля Бели IV.
Король Русі (Rex Ruscie) та князь Володимирії Юрій-Георгій І Львович (1301-1308) столицею своєю зробив саме Володимир-Волинський, в якому до 1288 р. князював Володимир-Іван Василькович. Титули на печатках: «Sigilum Domini Georgii regis Russiae» (аверс), «Sigilum Domini Georgii principis Ladimiriae» (реверс). Папа римський Климент V (1305-1314) через легатів закликає «короля русинів» приступити до послуху римській церкви, у чому Юрій Львович відмовляє, але добивається від константинопольского патріарха створення у 1303 р. Галицької митрополії (з включенням до неї Галицької, Володимирської, Холмської, Перемишльскої, Луцькоі та Туровської єпархій) та обранням митрополитом Нифонта (існувала до 1347 р., відновлена у 1370-1401 рр.).
Андрій Юрійович княжив у Володимирі-Волинському (1308-1323) і у документі від 27.08.1320 г. титулує себе тільки Володимирським князем. Лев ІІ Юрійович княжив у Галичі (1308-1323). Обидва брати згадані у документі про стосунки з Тевтонським орденом (9 серпня 1316 г.) как «Andreas et Leo, Dei gratia duces totius Terrae Russuae, Galiciae et Ladimiriae». У листі польського короля Владислава Локетка до папи римського Іоанна ХХІІ від 21 травня 1323 г. повідомляється, що обидва королі-схизматики Юрієвичі, які були «непереможним щитом» (scutum inexpugnabile) проти татар, вже мертві («пішли з цього світу», «decesserunt ex hac luce»). Швейцарський хроніст Іоганн Вінтертурський у 1340 р вказує, що «татарський хан нещодавно перед теперішнім часом визначив русинам двох нечестивих достатньо відповідальних королів, але коли русини почергово їх звели з цього світу отрутою, назначив їм латинського християнина».
Володимир Львович (1323-1325, пом. 1340) був сином дочки муромського князя Романа Глібовича. Вважається, що володарював у Галичі він номінально, а замість нього королівством керувала боярська рада на чолі з боярином Дмитром Детьком (пом. 1349), яякий називав себе офіційно «староста Руської землі», хоча у «Записках Феогноста» (1330 р.) і у надпису на дзвоні з Львівського Собору св. Юрія він названий князем.
Син Марії, дочки Юрія-Георгія І Львовича, та мазовецького князя Тройдена ІІ П’яста Юрій ІІ Болеслав (іноді – Казимир) був королем Галіції та Володимирії у 1325 – 21.03.1340 рр. Польський хроніст Янко з Чернкова говорить, що Болеслав-Юрій успадкував князівство Русь від свого дядька по матері (avunculo suo in ducatum russie successerat). Його дружиною була Офка-Евфимія, дочка великого князя Литви Гедиміна. У 1334 р. Юрій ІІ Болеслав титулується як «Nos Georgis Dei gratia dux Russiae», «Georgius Dei gratia dux Terrae Russiae, Galiciae et Ladimere», «Georgius, ex dono Dei natus dux et dominus Russiae», у 1335 р. іменує себе «Божою Милістю урожденний князь всієї Малої Руси» («Dei gratia natus dux totius Russae Minoris»), а в 1339 р. – «урожденний князь і дідич королівства Русі» («Boleslaum II Trojden de Masovia natus dux et dominus Russiae», «dux et heres Regni Russiae»). Як вказує Л. В. Войтович, принятям цього титула він підкреслив відмову галицько-волинських володарів від претензій на решту Русі, що перебувала у залежності від Орди. Тобто «Мала Русь» тут позначає ту частину Русі, яка вже не була подвладна монголам.
«Староста Руської землі» Дмитро Дедько кілька років за монгольської підтримки в середині XIV ст. керував землями вигаслої руської династії, але 1344 р. визнавав себе васалом Людовіка І Анжуйського (пом. 1382 р.) .
У 1340-1349, 1353-1354, 1376-1377 рр. князем галицким був суперник польського короля – великий князь волинський Любарт-Дмитро Гедимінович (1340-1383) як чоловік Агриппіни-Буші (Богуслави), дочки Льва ІІ Юрійовича (за іншими даними – у 1331 р. одружений на Анні, дочці Андрія Юрійовича), від якого отримав ще у княжіння на Волині (у 1323 – Луцьку землю, у 1325 г. – Любарщину). У 1347 р. у листі константинопольского патріарха названий «володарем Галичини та Володимерії». Його син Федір-Мануїл Любартович був великим князем волинським у 1383-1390 рр, князем сіверським (1393-1405), жидачивським (1405-1431), волинскиим (1431). Від його сина Дмитра-Сангушка (1370?-1449), луцького князя, пішов рід Сангушків.
Коли на польський престол сів у 1370 р. угорський король Людовік (Лайош) V Анжуйський (1370-1382), син Єлизавети, сестри бездітного короля Казимира ІІІ Владиславовича П’яста, та Карла-Роберта Анжуйського, він від’єднав від Польщі Галичину та Володимирію і приєднав її до Угорщини. Спочатку він прийняв титул «короля Галіції», але потім, через війну з волинським володарем Любартом, змінив титул на «короля Галіції та Лодомерії» (Rex Galiciae et Lodomeriae). Звідси угорські королі зберігали цей титул і від них він перейшов до австрийських імператорів.
В 1371 р. «королевою Русі» титулується королева-мати Угорщини Єлизавета (пом. 1380 р.), яка від імені свого сина, короля Угорщини і Польщі Людовіка І з династії Анжу, на короткий час взяла під опіку руські землі його розлогих володінь (Helizabeth Dei gracia reg[ina] senior Vngarie, [Polo]nie et Russie).
З 1383 р. «королевою Галичини і Володимирії» стала титулуватися старша донька Людовіка І Анжуйського Марія, котра успадкувала престол Угорщини: «Божою милістю королева Угорщини, Далмації, Хорватії, Рами, Сербії, Галичини, Володимирії, Куманії і Болгарії» (Maria, Dei gracia Hungariae, Dalmaciae, Croaciae, Ramae, Seruiae, Galliciae, Lodomeriae, Comaniae Bulgariaequae Regina).
Угорщина не визнала аннексії Галицької землі Польщею, оскільки польський король Казимир ІІІ визнав права Анжуйської династії на Галичину за договором 1350 р. і це ж підтверджено в польсько-угорських угодах 1412, 1415 і 1423 рр.
У 1526 р., після битви під Могачем, угорська корона (а з нею і всі титули) перейшла до династії Габсбургів, і з розподілом Польщі (1772 р.) Марія-Терезія як королева Угорщини та імператриця Австрії, відтворила коронний край «Королівство Галіції та Лодомерії» (Königreich Galizien und Lodomerien). Наприклад, титул імператора Франца Йосифа І мав вигляд: «Franciscus Iosephus I, Dei Gratia Austriae Imperator, Hungariae et Bohemiae Rex, huius nominis Apostolicus, Venetiarum, Dalmatiae, Croatiae, Slavoniae, Galiciae, Lodomeriae et Illyriae Rex... et cetera, et cetera». Проте австрійські імператори хоча титулували себе «Королями Лодомерії», фактично не володіли жодним метром Волинської землі, яка відійшла до Російської імперії. В офіційному титулі не було слова «Польща» (титул Rex Poloniae Габсбурги не використовували, бо він належав російським царям після 1815 року). Це давало українцям Галичини юридичний аргумент: ми не частина Польщі, ми – піддані Короля Галичини. Саме під цим титулом у 1804 році було остаточно затверджено герб: синє поле, чорна галка (від одної з версій походження назви Галич) над трьома золотими коронами.
