Європа готується до періоду, коли більшістю монархій континенту керуватимуть королеви.
На європейські престоли мають зійти спадкоємиці з п'яти країн:
Бельгія: принцеса Єлизавета (нар. 2001) - старша дочка короля Філіпа.
Іспанія: принцеса Леонор (нар. 2005) - старша дочка короля Феліпе VI.
Швеція: кронпринцеса Вікторія (нар. 1977) - старша дочка короля Карла XVI Густава.
Нідерланди: принцеса Катаріна-Амалія (нар. 2003) - старша дочка короля Віллема-Олександра.
Норвегія: принцеса Інгрід Александра (нар. 2004) - старша дочка кронпринца Гокона
Son Altesse Royale le prince Jean d'Orléans, comte de Paris, Son Altesse Royale le prince Louis de Bourbon, duc d'Anjou, et Son Altesse Impériale le prince Jean-Christophe Bonaparte, prince Napoléon
His Royal Highness Prince Jean of Orléans, The Count of Paris, His Royal Highness Prince Louis of Bourbon, The Duke of Anjou and His Imperial Highness Prince Jean-Christophe Bonaparte, The Prince Napoléon
У Марціна Бельського в його «Хроніці Польській» за 1300 рік (за часів короля Вацлава ІІ), згадується Петро Галка з Романова гербу Салава (Шалава), який названий там гетьманом руським. Мешкали на Київщині, пізніше перебралися до Галичини.
До кінця XVI століття деякі представники роду Галка мешкали в Руському воєводстві.
Поступово рід розділився на три гілки — Свірських, Стрижів та Ледуховських (Swirskich, Strzyzów i Ledochowskich), зберігши один герб.
Першим Ледуховським стає Нестор Галка, який мужньо воював з литвинами і отримав у володіння Ледихів приблизно у 1457 р. від Великого князя Литовського Казимира Ягеллончика. Після нього згадуються Іван та Вацлав Ледуховські, гербу Шалава, які прославилися у боротьбі з Тевтонським орденом, та Павел, Яцек і Богдан, які жили у XV ст.
У 1528 році у Метриці Волинській згадується Дениско Ледуховський.
В опису Кременецького замку у Люстрації 1552 року згадуються землі недалеко від Кремінця, які знаходяться у власності зем'ян Михна, Богдана, Гаска, Вінка, Гнівоша Ледуховських. В акті Люстрації Кременецького замку від 1563 року згадується будинок на вул. Жидовській, який належить зем'янину Гнівошу Ледуховському.
Також відомий Рафал Галка з Романова, який був похований 1572 р. у Львові у Домініканському костелі і Станіслав Галка (пом.1602 р.), похований там же, але невідомо чи були вони представниками цього роду.
Ян, Юрій, Самуїл Ледуховські є серед тих, що поставили підпис на виборах короля Владисла́ва IV.
В наказах Сигізмунда І та Сигізмунда II Августа, пізніше Сигізмунда ІІІ Ледуховські позначаються титулом Comites, що на латині означає граф. За кількома винятками серед княжих родів, у Королівстві Польському не присуджувалися дворянські титули. Родини або мали титули, надані за кордоном, або отримали їх лише після поділу Польщі. Тому назва не є відповідним показником історичної важливості родин.
Кількість сенаторів, яку надала родина за час існування королівства, є більш відповідною. З сімома сенаторами родина Ледуховських посідає 34 місце серед 129 княжих і графських польських шляхетських родин.
Серед інших відзначилися члени графської родини Ледуховських, через служби в імператорському домі, між іншим, як вихователь пізнішого імператора Франца-Йосифа, ад'ютант імператора Карла та офіцерів генерального штабу, а також на службі католицької церкви через єзуїтського генерала, кардинала, блаженного та святого.
Палац Ледуховських у Смордві на Волині. Палац у середині ХІХ століття був ґрунтовно перебудований архітектором Енріко Марконі з більш давньої резиденції. Після ІІ світової війни ця визначна архітектурна пам'ятка була розібрана місцевими мешканцями до фундаментів.
Салава або Шалава (пол. Szaława, Saława, Salava, Sielawa) — родовий герб української та польської шляхти, яким користувалася, зокрема, родина Самойловичів з XVII століття, до якої належав Гетьман України Самойлович Іван Самійлович. Герб давньоукраїнського походження (від часів Київських князів).
(с) Клуб спадкоємцiв шляхти i дворянства https://www.facebook.com/klubshlyhtu
Серед присутніх був принц Жан Орлеанський, граф Паризький та глава Королівського дому Франції, у супроводі свого брата, принца Еда Орлеанського. Месу відслужив єпископ Версальський Люк Крепі, який розповів про життя, віру та незмінну спадщину Святого Людовіка, однієї з найшанованіших постатей у французькій історії.
Як журналістка та принцеса, я мала честь зустрічатися з багатьма видатними людьми, членами королівських сімей та представниками історичних династій Європи. Однак серед усіх сучасних претендентів на французький престол принц Жан Орлеанський вразив мене найбільше. Мене вразив не лише його розум та глибокі знання історії, але й його доброта, природна чарівність та справжня здатність заспокоювати людей. У світі, де публічні особи часто відсторонені, він володіє рідкісним поєднанням гідності та доступності.
Один невеликий інцидент з того дня досі викликає в мене посмішку. Перед подією мені зателефонував фотограф, який багато років супроводжував Його Королівську Високість у різних проектах. Він подзвонив, щоб повідомити, що прибуде пізно. Відчуваючи хвилювання та легке хвилювання, я геть забула про всі правила етикету. Не замислюючись, я звернулася до принца «Пане королю».
Була коротка пауза, перш ніж він тепло засміявся і відповів, що, ймовірно, запам'ятає цю невелику плутанину на все життя. Моє збентеження швидко зникло завдяки його гарному гумору. Це був простий момент, але він розкрив його характер набагато краще, ніж будь-яка офіційна промова.
Сама церемонія була глибоко зворушливою. Стоячи під склепінчастою стелею собору Святого Людовика, оточений століттями віри та історії, я відчула унікальну атмосферу, яку можуть запропонувати лише такі місця, як Версаль. На кілька годин відстань між минулим і сьогоденням ніби зникла.
Коли день добігав кінця, я вийшов із собору та попрямував додому квітучою липовою алеєю, якою колись ходила Марія-Антуанетта. Солодкий аромат квітів наповнював вечірнє повітря, а золоте світло заходу сонця заливало Версаль позачасовим сяйвом. Краса та спокій цієї прогулянки стали ідеальним завершенням дня, присвяченого пам'яті, традиціям та історії.
Я повернувся додому з чудовими спогадами: урочистим вшануванням пам'яті Святого Людовика, позачасовою атмосферою собору та можливістю провести час у товаристві людини, чий розум, гідність та людяність справили на мене незабутнє враження.
***
On May 28, I had the honor of being invited to attend a solemn Mass dedicated to Saint Louis, King of France. The ceremony took place in the magnificent Saint-Louis Cathedral in Versailles and brought together guests united by their respect for French history, tradition, and spiritual heritage.
Among those present was Prince Jean d'Orléans, Count of Paris and Head of the Royal House of France, accompanied by his brother, Prince Eudes d'Orléans. The Mass was celebrated by Bishop Luc Crepy of Versailles, who spoke about the life, faith, and enduring legacy of Saint Louis, one of the most admired figures in French history.
As both a journalist and a princess myself, I have had the privilege of meeting many distinguished people, members of royal families, and representatives of Europe's historic dynasties. Yet among all the contemporary claimants to the French throne, Prince Jean d'Orléans impressed me the most. What struck me was not only his intelligence and deep knowledge of history, but also his kindness, natural charm, and genuine ability to make people feel at ease. In a world where public figures are often distant, he possesses a rare combination of dignity and accessibility.
One small incident from that day still makes me smile. Before the event, I received a call from the photographer who has accompanied His Royal Highness on various projects for many years. He called to let me know that he would be arriving late. Feeling excited and slightly nervous, I completely forgot every rule of etiquette. Without thinking, I addressed the Prince as “Monsieur le Roi.”
There was a brief pause before he laughed warmly and replied that he would probably remember this little confusion for the rest of his life. My embarrassment quickly disappeared thanks to his good humor. It was a simple moment, but one that revealed his character far better than any formal speech could have done.
The ceremony itself was deeply moving. Standing beneath the vaulted ceilings of Saint-Louis Cathedral, surrounded by centuries of faith and history, I felt the unique atmosphere that only places such as Versailles can offer. For a few hours, the distance between past and present seemed to disappear.
As the day came to an end, I left the cathedral and made my way home along the flowering linden avenue once frequented by Marie Antoinette. The sweet fragrance of the blossoms filled the evening air, while the golden light of sunset bathed Versailles in a timeless glow. The beauty and tranquility of that walk offered the perfect conclusion to a day devoted to memory, tradition, and history.
I returned home with wonderful memories: the solemn tribute to Saint Louis, the timeless atmosphere of the cathedral, and the opportunity to spend time in the company of a man whose intelligence, dignity, and humanity left a lasting impression on me. Бачити менше
Династия Гассанидов, зависимое государство Римской империи и известные лидеры христианских арабских племен, союзных Византии против Мухаммеда, существует и по сей день и состоит из маронитских католиков, проживающих в Бразилии. Нынешний глава династии и претендент на трон Гассанидов родился в Куритибе.
The Ghassanid Dynasty, a client state of the Roman Empire and famous leaders of the Christian Arab tribes allied with the Byzantines against Muhammad, still exists today and is comprised of Maronite Catholics residing in Brazil. The current leader of the house and pretender to the Ghassanid throne was born in Curitiba.
Багратионы происходят от династии Хосроидов и, через неё, от Наны Иберийской, матери царя Аспакура II Иберийского (Картли) и члена Тиберийско-Юлианской династии Боспорского королевства, потомка одного из её основателей, Котиса I, сына Гепаепириса, правнучки по материнской линии Антонии, дочери самого Марка Антония.
The Bagrationi descend from the Khosroid Dynasty and, through it, from Nana of Iberia, mother of King Aspacures II of Iberia (Kartli) and a member of the Tiberian-Julian dynasty of the Bosporan kingdom, descended from one of its founders, Cotys I, son of Gepaepyris, great-granddaughter on her mother's side of Antonia, daughter of Mark Antony himself.
Претензии на грузинский трон (на всякий случай напомню, что Грузия парламентская республика) заявили две ветви династии Багратиони. Первая – Багратион-Мухранские, боковая ветвь, которую провозгласили главной на съезде грузинской эмиграции в Риме в 1942 году. Обоснованием этого решения стала генеалогия, согласно которой прямая мужская линия последнего царя Картли-Кахети Георгия XII пресеклась, а сам царь был объявлен бездетным (позднее эти утверждения были признаны исторически недостоверными). Это категорически отрицали потомки Георгия XII, Багратион-Грузинские, заявившие в 2006 году о своих претензиях на главенство в доме Багратионов.
Спор утих, когда представители конкурирующих ветвей заключили династический союз – Анна Багратион-Грузинская и Давид Багратион-Мухранский обвенчались в 2009 году в тбилисском соборе Святой Троицы. Однако уже через полгода брак был расторгнут после разоблачения Давида в супружеской неверности. При этом через год Анна и Давид вступили в брак снова, но и второй их союз распался в 2013 году (позднее Анна выдвинула обвинения против бывшего мужа в домашнем насилии). В 2019 году стороны вернулись к отложенному династическому спору: Багратион-Грузинские подали в суд на Давида Багратион-Мухранского, обвиняя его в незаконном использовании имени и символики царского дома. В частности, речь шла о его международной активности - например, визите к Елизавете II и передаче ей ордена, что обернулось скандалом .
Дело приобрело уникальный характер: в суде обсуждались не только юридические, но и историко-генеалогические аргументы. Со стороны ответчика даже звучали предложения о проведении ДНК-экспертизы, что теоретически могло бы потребовать эксгумации останков представителей династии, захороненных в Светицховели.
Де-факто династический спор завершился 12 мая 2025 года, когда Анна Багратион-Грузинская была официально признана главой дома Багратионов церковными и академическими кругами Грузии на основании документов.
Але є один нюанс: бабусі коваля і мірошника були рідними сестрами. Ніхто вже цього не пам’ятає. Ніхто не веде родоводи на сотні років назад. Та з точки зору генетики й математики це майже неминуче.
Якщо почати будувати своє родинне дерево, цифри ростуть дуже швидко.
У вас є 2 батьки.
У них разом — 4 батьки.
У тих — уже 8.
Кожне покоління подвоює кількість предків.
Якщо повернутися приблизно на 11 поколінь назад (близько 300 років), у теорії у вас має бути 4094 прямі предки.
Якщо заглянути у 1400 рік, математично це вже понад мільйон людей.
А якщо рухатися до 1100 року, то родинне дерево нібито мало б містити понад мільярд предків.
Але є проблема:
у 1100 році на Землі навіть не було мільярда людей.
Отже, проста математика тут не працює. І саме в цьому криється цікаве явище.
Його називають «колапсом родоводу». Це означає, що одна й та сама людина з’являється у вашому родинному дереві багато разів. Люди в минулому рідко одружувалися з незнайомцями з далеких країн. Вони створювали сім’ї з сусідами, людьми з сусідніх сіл — інколи навіть із далекими родичами, не знаючи про це.
І це було не скандалом, а звичайною реальністю. Більшість людей жили у невеликих громадах по кілька сотень осіб. Подорожі були рідкісними і небезпечними. Тож люди одружувалися поруч із домом.
Тому замість теоретичних 4094 різних предків одинадцять поколінь тому, насправді їх могло бути 500–1000 унікальних людей.
І тут з’являється ще цікавіший факт.
Якщо повернутися приблизно до 1000 року, то майже кожна людина, яка жила тоді і залишила нащадків, з великою ймовірністю є вашим предком. І не один раз, а багато разів через різні гілки родоводу.
Серед ваших предків є і королі, і селяни.
І лицарі, і ремісники.
І купці, і фермери.
І це означає одну просту річ:
ми набагато ближчі один до одного, ніж здається.
Можливо, нас розділяють лише кілька століть — але генетично людство набагато більш споріднене, ніж ми звикли думати.
История династий — это не сухой список имен и дат. Это память, передаваемая из поколения в поколение, способная пережить распад империй, изменение границ и эпох. Семья Андроников принадлежит к числу тех, чья традиция объединяет византийское имперское наследие, грузинскую аристократию, русскую историю и европейскую культуру XX века.
Византийское имперское наследие
Традиция семьи Андроников прослеживает возможное происхождение рода до византийской имперской династии Комнинов и фигуры императора Андроника I Комнина. После его трагической смерти в 1185 году часть семьи покинула Константинополь и нашла убежище на Кавказе — в православной Грузии, в период ее расцвета.
Старшая ветвь, при поддержке своей ближайшей родственницы — царицы Тамары, — основала Трапезундскую империю. Младшая ветвь осталась в Грузии. Именно к этой родословной присоединилась фамилия Андроникашвили, или Андроников — «сыновья Андроника». После пресечения трапезундской линии первенство в династии Комнинов перешло к ветви Андроников.
Корабль на семейном гербе стал символом миграции и новых начинаний — знаком путешествия, спасения и преемственности. В геральдике это изображение интерпретируется как символ движения и исторической преемственности.
Согласно грузинской традиции, род происходит от императора Андроника Комнина, правившего в Константинополе с 1183 по 1185 год. Его матерью была грузинская княгиня Ката (Катай), дочь Давида Строителя. Во время правления своего кузена Мануэля (1143–1180) Андроник посетил родину своей матери — Грузию, где его с большими почестями принял другой кузен, Георгий III, который даровал ему «города, крепости и земли» в Кахети.
Исследование Кирилла Туманова
В XX веке византийские корни кавказских династий стали предметом академических исследований. Историк и генеалог Кирилл Туманов (Туманишвили) посвятил этой теме основополагающий труд — «Руководство по генеалогии и хронологии истории христианского Кавказа (Армения, Грузия и Албания)», опубликованный в Риме в 1976 году.
Исследование проводилось в монархическом контексте и было опубликовано при поддержке окружения последнего короля Италии Умберто II. В работе рассматривались генеалогические линии кавказских аристократических домов, включая происхождение семьи Андроникашвили от рода Андроника I Комнина.
В некоторых монархических кругах выводы Туманова рассматриваются как подтверждение династической преемственности семьи Андроника с византийской имперской традицией. Таким образом, родословная семьи получила не только семейное признание, но и историко-научную основу.
XX век: Испытания и культура
Судьба семьи в XX веке отражает драму той эпохи. Одной из её видных фигур был князь Яссе Николаевич Андроников — русский офицер, воевавший в Первой мировой войне и награждённый Георгиевским крестом 4-й степени. Революция и Гражданская война стали для него поворотным моментом. Позже он работал в театре, но в годы репрессий стал жертвой трагических обстоятельств своего времени. Его биография стала символом поколения, оказавшегося между имперским прошлым и новой реальностью.
Правління Андроніка I Комніна завершилося трагічно: у 1185 році в Константинополі спалахнув заколот, імператора було повалено й страчено. В умовах переслідувань представники його роду опинилися у смертельній небезпеці. Згідно з династичною традицією, частина сім’ї була змушена залишити Візантію, рятуючись від розправи. Їхній шлях пролягав на Кавказ — до православної Грузії, яка в той час переживала епоху розквіту. Там вигнанців прийняла велика цариця Тамара. Саме в грузинському середовищі закріпилася лінія, що згодом стала відома як Андронікашвілі — «діти Андроніка».
Сімейна історія знайшла відображення в родовому гербі. Одним із його ключових елементів є корабель — символ морського шляху з Візантії до Грузії. Цей знак нагадує про вимушений вихід із Константинополя та про новий початок на кавказькій землі. У геральдиці корабель означає шлях, спасіння й наступність. У поєднанні з князівською короною та християнською символікою герб стає візуальним літописом родини — розповіддю про збережену імператорську традицію.
У XX столітті візантійське коріння кавказьких династій отримало академічне осмислення. Історик і генеалог Кирило Туманов (Туманішвілі) присвятив цій темі фундаментальну працю Manuel de généalogie et de chronologie pour l’histoire de la Caucasie chrétienne (Arménie, Géorgie, Albanie), видану в Римі в 1976 році. У монархічній традиції видання пов’язують із підтримкою кола останнього короля Італії — Умберто II. У праці розглядалося походження Андронікашвілі від лінії Андроніка I Комніна, і в низці монархічних кіл визнається наступність роду Андронікових від візантійських імператорів династії Комнінів.
У XX столітті живим утіленням цієї наступності став Костянтин Андроніков. Народившись у 1916 році та опинившись після революції у Франції, він присвятив життя дипломатії, богослов’ю й науковій праці. Усвідомлюючи своє походження від Андроніка I Комніна, він використовував літературний псевдонім Андрій Комнен (André Comnène). Через переклади богословських праць і гуманітарну діяльність він продовжував візантійську традицію вже як культурну та інтелектуальну спадщину.
Особливу роль в історії родини відіграв рід де Куріс. Куріси походили із середовища понтійських греків — православних громад Причорномор’я, які після падіння Візантії та османського завоювання поступово розселялися уздовж узбережжя Чорного моря. У XVIII столітті представники грецьких родин, рятуючись від нестабільності Османської імперії, переселялися на територію Російської імперії. Частина понтійських і малоазійських греків опинилася на півдні України — у Новоросії, Одесі, Херсонській губернії. У цьому середовищі формувалися купецькі, військові й дворянські лінії, багато з яких вступали в родинні зв’язки з козацькою старшиною.
