Моя сотня, зложена тільки з Українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого Українця уважали політичне підозрілим. Між собою жили в згоді. Старшини в сотні були самі Німці (був один Поляк, але я усунув його). Страх Українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Це помогало і переносилося скоро до сусідніх сотень. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю Українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть річи, які виглядають неможливими до виконання. Мав я одного трубача. Називався Лука Бойко і походив з с.Бучини (Брідщина). Він під час одного бою в Карпатах дістав сильний шрапнельний постріл, який розстріскав йому праву руку. Мимо того Бойко вискочив з окопів і побіг, щоб притягнути раненого товариша, який лежав перед дротами. Я кричу: "Бойку, не йди туди, бо погибнеш". Але він мимо того пішов, притягнув товариша і тоді зімлів з упливу крови. Я зараз вислав його до шпиталю. Там прокинулася йому гангрена. Йому хотіли врізати цілу руку. Тоді він утік зі шпиталю до мене. Здав я його до дівізійного шпиталю, де йому надрізали руку. Він виздоровів. Таких випадків дійсної самопосвяти й геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч. Згадаю тільки з моєї служби при УСС старшого десятника Михайла Атаманюка з Киношова (Рогатинщина), який в ріжних часах був шість разів ранений, Юру Бендейчука, молодого Гуцула з Жабяго, незвичайно відважного хлопця, якого уважаю просто своїм приятелем і и[н.].
