Русько-польський рід Ледуховські

 ЛЕДУХОВСЬКІ (також Лідиховські, Лєдуховські, Лі́дихівські; пол. Ledóchowscy, Leduchowscy)  руський (український) шляхетський (графський) рід гербу Салава(Шалава). Представлений у Волинському воєводстві. Назва походить від «гнізда» роду — містечка Лідихів. Згідно з легендою перший представник роду Галка був відомим ще за часів київського князя Володимира Великого, прославився як ревний захисник християнства і був пов'язаний з князівською родиною.

У Марціна Бельського в його «Хроніці Польській» за 1300 рік (за часів короля Вацлава ІІ), згадується Петро Галка з Романова гербу Салава (Шалава), який названий там гетьманом руським. Мешкали на Київщині, пізніше перебралися до Галичини.

До кінця XVI століття деякі представники роду Галка мешкали в Руському воєводстві.

Поступово рід розділився на три гілки — Свірських, Стрижів та Ледуховських (Swirskich, Strzyzów i Ledochowskich), зберігши один герб.

Першим Ледуховським стає Нестор Галка, який мужньо воював з литвинами і отримав у володіння Ледихів приблизно у 1457 р. від Великого князя Литовського Казимира Ягеллончика. Після нього згадуються Іван та Вацлав Ледуховські, гербу Шалава, які прославилися у боротьбі з Тевтонським орденом, та Павел, Яцек і Богдан, які жили у XV ст.

У 1528 році у Метриці Волинській згадується Дениско Ледуховський.

В опису Кременецького замку у Люстрації 1552 року згадуються землі недалеко від Кремінця, які знаходяться у власності зем'ян Михна, Богдана, Гаска, Вінка, Гнівоша Ледуховських. В акті Люстрації Кременецького замку від 1563 року згадується будинок на вул. Жидовській, який належить зем'янину Гнівошу Ледуховському. 

Також відомий Рафал Галка з Романова, який був похований 1572 р. у Львові у Домініканському костелі і Станіслав Галка (пом.1602 р.), похований там же, але невідомо чи були вони представниками цього роду.

Ян, Юрій, Самуїл Ледуховські є серед тих, що поставили підпис на виборах короля Владисла́ва IV. 

В наказах Сигізмунда І та Сигізмунда II Августа, пізніше Сигізмунда ІІІ Ледуховські позначаються титулом Comites, що на латині означає граф. За кількома винятками серед княжих родів, у Королівстві Польському не присуджувалися дворянські титули. Родини або мали титули, надані за кордоном, або отримали їх лише після поділу Польщі. Тому назва не є відповідним показником історичної важливості родин. 

Кількість сенаторів, яку надала родина за час існування королівства, є більш відповідною.  З сімома сенаторами родина Ледуховських посідає 34 місце серед 129 княжих і графських польських шляхетських родин.

Серед інших відзначилися члени графської родини Ледуховських, через служби в імператорському домі, між іншим, як вихователь пізнішого імператора Франца-Йосифа, ад'ютант імператора Карла та офіцерів генерального штабу, а також на службі католицької церкви через єзуїтського генерала, кардинала, блаженного та святого.

Палац Ледуховських у Смордві на Волині.  Палац у середині ХІХ століття був ґрунтовно перебудований архітектором Енріко Марконі з більш давньої резиденції. Після ІІ світової війни ця визначна архітектурна пам'ятка була розібрана місцевими мешканцями до фундаментів.

Салава або Шалава (пол. Szaława, Saława, Salava, Sielawa) — родовий герб  української та польської     шляхти, яким користувалася, зокрема, родина Самойловичів з XVII століття, до якої належав Гетьман України Самойлович Іван Самійлович. Герб давньоукраїнського походження (від часів Київських князів).

(с) Клуб спадкоємцiв шляхти i дворянства https://www.facebook.com/klubshlyhtu

Принцеса Каріна Андронікова-Багратіон мала честь бути запрошеною на урочисту месу, присвячену Святому Людовіку, королю Франції

 28 травня 20026 р. я мала честь бути запрошеною на урочисту месу, присвячену Святому Людовіку, королю Франції. Церемонія відбулася у чудовому соборі Святого Людовика у Версалі та зібрала гостей, об'єднаних повагою до французької історії, традицій та духовної спадщини.

Серед присутніх був принц Жан Орлеанський, граф Паризький та глава Королівського дому Франції, у супроводі свого брата, принца Еда Орлеанського. Месу відслужив єпископ Версальський Люк Крепі, який розповів про життя, віру та незмінну спадщину Святого Людовіка, однієї з найшанованіших постатей у французькій історії.

Як журналістка та принцеса, я мала честь зустрічатися з багатьма видатними людьми, членами королівських сімей та представниками історичних династій Європи. Однак серед усіх сучасних претендентів на французький престол принц Жан Орлеанський вразив мене найбільше. Мене вразив не лише його розум та глибокі знання історії, але й його доброта, природна чарівність та справжня здатність заспокоювати людей. У світі, де публічні особи часто відсторонені, він володіє рідкісним поєднанням гідності та доступності.

Один невеликий інцидент з того дня досі викликає в мене посмішку. Перед подією мені зателефонував фотограф, який багато років супроводжував Його Королівську Високість у різних проектах. Він подзвонив, щоб повідомити, що прибуде пізно. Відчуваючи хвилювання та легке хвилювання, я геть забула про всі правила етикету. Не замислюючись, я звернулася до принца «Пане королю».

Була коротка пауза, перш ніж він тепло засміявся і відповів, що, ймовірно, запам'ятає цю невелику плутанину на все життя. Моє збентеження швидко зникло завдяки його гарному гумору. Це був простий момент, але він розкрив його характер набагато краще, ніж будь-яка офіційна промова.

Сама церемонія була глибоко зворушливою. Стоячи під склепінчастою стелею собору Святого Людовика, оточений століттями віри та історії, я відчула унікальну атмосферу, яку можуть запропонувати лише такі місця, як Версаль. На кілька годин відстань між минулим і сьогоденням ніби зникла.

Коли день добігав кінця, я вийшов із собору та попрямував додому квітучою липовою алеєю, якою колись ходила Марія-Антуанетта. Солодкий аромат квітів наповнював вечірнє повітря, а золоте світло заходу сонця заливало Версаль позачасовим сяйвом. Краса та спокій цієї прогулянки стали ідеальним завершенням дня, присвяченого пам'яті, традиціям та історії.

Я повернувся додому з чудовими спогадами: урочистим вшануванням пам'яті Святого Людовика, позачасовою атмосферою собору та можливістю провести час у товаристві людини, чий розум, гідність та людяність справили на мене незабутнє враження. 

***

On May 28, I had the honor of being invited to attend a solemn Mass dedicated to Saint Louis, King of France. The ceremony took place in the magnificent Saint-Louis Cathedral in Versailles and brought together guests united by their respect for French history, tradition, and spiritual heritage.

Among those present was Prince Jean d'Orléans, Count of Paris and Head of the Royal House of France, accompanied by his brother, Prince Eudes d'Orléans. The Mass was celebrated by Bishop Luc Crepy of Versailles, who spoke about the life, faith, and enduring legacy of Saint Louis, one of the most admired figures in French history.

As both a journalist and a princess myself, I have had the privilege of meeting many distinguished people, members of royal families, and representatives of Europe's historic dynasties. Yet among all the contemporary claimants to the French throne, Prince Jean d'Orléans impressed me the most. What struck me was not only his intelligence and deep knowledge of history, but also his kindness, natural charm, and genuine ability to make people feel at ease. In a world where public figures are often distant, he possesses a rare combination of dignity and accessibility.

One small incident from that day still makes me smile. Before the event, I received a call from the photographer who has accompanied His Royal Highness on various projects for many years. He called to let me know that he would be arriving late. Feeling excited and slightly nervous, I completely forgot every rule of etiquette. Without thinking, I addressed the Prince as “Monsieur le Roi.”

There was a brief pause before he laughed warmly and replied that he would probably remember this little confusion for the rest of his life. My embarrassment quickly disappeared thanks to his good humor. It was a simple moment, but one that revealed his character far better than any formal speech could have done.

The ceremony itself was deeply moving. Standing beneath the vaulted ceilings of Saint-Louis Cathedral, surrounded by centuries of faith and history, I felt the unique atmosphere that only places such as Versailles can offer. For a few hours, the distance between past and present seemed to disappear.

As the day came to an end, I left the cathedral and made my way home along the flowering linden avenue once frequented by Marie Antoinette. The sweet fragrance of the blossoms filled the evening air, while the golden light of sunset bathed Versailles in a timeless glow. The beauty and tranquility of that walk offered the perfect conclusion to a day devoted to memory, tradition, and history.

I returned home with wonderful memories: the solemn tribute to Saint Louis, the timeless atmosphere of the cathedral, and the opportunity to spend time in the company of a man whose intelligence, dignity, and humanity left a lasting impression on me. Бачити менше

Celestial Music - The Dance of the Stars: A festive dance of angels in a cosmic ballroom made of stardust and golden light

Celestial Music - The Dance of the Stars: A festive dance of angels in a cosmic ballroom made of stardust and golden light.

https://suno.com/s/ITr8Hqkf9DUGENrI 

https://suno.com/s/4wRvwvZ1zUhqfTW7

Династия Гассанидов

A Dinastia Gassanida, estado cliente do Império Romano e famosos líderes das tribos árabes cristãs aliadas aos bizantinos contra Maomé, ainda existe até hoje e são católicos maronitas que residem no Brasil. O atual líder da casa e pretendente ao trono Gassânida nasceu em Curitiba.

Династия Гассанидов, зависимое государство Римской империи и известные лидеры христианских арабских племен, союзных Византии против Мухаммеда, существует и по сей день и состоит из маронитских католиков, проживающих в Бразилии. Нынешний глава династии и претендент на трон Гассанидов родился в Куритибе.

The Ghassanid Dynasty, a client state of the Roman Empire and famous leaders of the Christian Arab tribes allied with the Byzantines against Muhammad, still exists today and is comprised of Maronite Catholics residing in Brazil. The current leader of the house and pretender to the Ghassanid throne was born in Curitiba.

The Bagrationi

 Os Bagrationi descendem da Dinastia Cosroida e, através dela, de Nana da Ibéria, mãe do rei Aspacures II da Ibéria (Kartli) e membra da dinastia Tibério-Juliana do reino do Bósforo, descendente de um de seus fundadores, Cotys I, filho de Gepaepyris, bisneta por parte de mãe de Antônia, filha de Marco Antônio himself.

Багратионы происходят от династии Хосроидов и, через неё, от Наны Иберийской, матери царя Аспакура II Иберийского (Картли) и члена Тиберийско-Юлианской династии Боспорского королевства, потомка одного из её основателей, Котиса I, сына Гепаепириса, правнучки по материнской линии Антонии, дочери самого Марка Антония.

The Bagrationi descend from the Khosroid Dynasty and, through it, from Nana of Iberia, mother of King Aspacures II of Iberia (Kartli) and a member of the Tiberian-Julian dynasty of the Bosporan kingdom, descended from one of its founders, Cotys I, son of Gepaepyris, great-granddaughter on her mother's side of Antonia, daughter of Mark Antony himself.

Срібники Володимира Святославовича

 

Николай Левшиц: Игра престолов по-грузински

Возможно, это не самый очевидный факт, но здесь есть свои «роялс» - члены семьи царского дома. Глава династии сейчас - Анна Багратион-Грузинская, прямой потомок по мужской линии последнего царя Картли-Кахети Георгия XII. Однако все не так просто: несколько лет назад представители разных ветвей Багратиони отправились в суд, чтобы разобраться, кто из них является истинным наследником трона.  

Претензии на грузинский трон (на всякий случай напомню, что Грузия парламентская республика) заявили две ветви династии Багратиони. Первая – Багратион-Мухранские, боковая ветвь, которую провозгласили главной на съезде грузинской эмиграции в Риме в 1942 году. Обоснованием этого решения стала генеалогия, согласно которой прямая мужская линия последнего царя Картли-Кахети Георгия XII пресеклась, а сам царь был объявлен бездетным (позднее эти утверждения были признаны исторически недостоверными). Это категорически отрицали потомки Георгия XII, Багратион-Грузинские, заявившие в 2006 году о своих претензиях на главенство в доме Багратионов. 

Спор утих, когда представители конкурирующих ветвей заключили династический союз – Анна Багратион-Грузинская и Давид Багратион-Мухранский обвенчались в 2009 году в тбилисском соборе Святой Троицы. Однако уже через полгода брак был расторгнут после разоблачения Давида в супружеской неверности. При этом через год Анна и Давид вступили в брак снова, но и второй их союз распался в 2013 году (позднее Анна выдвинула обвинения против бывшего мужа в домашнем насилии). В 2019 году стороны вернулись к отложенному династическому спору: Багратион-Грузинские подали в суд на Давида Багратион-Мухранского, обвиняя его в незаконном использовании имени и символики царского дома. В частности, речь шла о его международной активности - например, визите к Елизавете II и передаче ей ордена, что обернулось скандалом .

Дело приобрело уникальный характер: в суде обсуждались не только юридические, но и историко-генеалогические аргументы. Со стороны ответчика даже звучали предложения о проведении ДНК-экспертизы, что теоретически могло бы потребовать эксгумации останков представителей династии, захороненных в Светицховели. 

Де-факто династический спор завершился 12 мая 2025 года, когда Анна Багратион-Грузинская была официально признана главой дома Багратионов церковными и академическими кругами Грузии на основании документов.

Явище "колапс родоводу"

 Уявіть собі невелике середньовічне село приблизно у 1350 році. Усі знають одне одного. Донька коваля виходить заміж за сина мірошника — звичайна історія для тих часів.

Але є один нюанс: бабусі коваля і мірошника були рідними сестрами. Ніхто вже цього не пам’ятає. Ніхто не веде родоводи на сотні років назад. Та з точки зору генетики й математики це майже неминуче.

Якщо почати будувати своє родинне дерево, цифри ростуть дуже швидко.

У вас є 2 батьки.

У них разом — 4 батьки.

У тих — уже 8.

Кожне покоління подвоює кількість предків.

Якщо повернутися приблизно на 11 поколінь назад (близько 300 років), у теорії у вас має бути 4094 прямі предки.

Якщо заглянути у 1400 рік, математично це вже понад мільйон людей.

А якщо рухатися до 1100 року, то родинне дерево нібито мало б містити понад мільярд предків.

Але є проблема:

у 1100 році на Землі навіть не було мільярда людей.

Отже, проста математика тут не працює. І саме в цьому криється цікаве явище.

Його називають «колапсом родоводу». Це означає, що одна й та сама людина з’являється у вашому родинному дереві багато разів. Люди в минулому рідко одружувалися з незнайомцями з далеких країн. Вони створювали сім’ї з сусідами, людьми з сусідніх сіл — інколи навіть із далекими родичами, не знаючи про це.

І це було не скандалом, а звичайною реальністю. Більшість людей жили у невеликих громадах по кілька сотень осіб. Подорожі були рідкісними і небезпечними. Тож люди одружувалися поруч із домом.

Тому замість теоретичних 4094 різних предків одинадцять поколінь тому, насправді їх могло бути 500–1000 унікальних людей.

І тут з’являється ще цікавіший факт.

Якщо повернутися приблизно до 1000 року, то майже кожна людина, яка жила тоді і залишила нащадків, з великою ймовірністю є вашим предком. І не один раз, а багато разів через різні гілки родоводу.

Серед ваших предків є і королі, і селяни.

І лицарі, і ремісники.

І купці, і фермери.

І це означає одну просту річ:

ми набагато ближчі один до одного, ніж здається.

Можливо, нас розділяють лише кілька століть — але генетично людство набагато більш споріднене, ніж ми звикли думати.

Андрониковы: династическая память и судьбы в европейской истории

Алине де Са Карнейро Леао, главный редактор журнала Gotha.news

История династий — это не сухой список имен и дат. Это память, передаваемая из поколения в поколение, способная пережить распад империй, изменение границ и эпох. Семья Андроников принадлежит к числу тех, чья традиция объединяет византийское имперское наследие, грузинскую аристократию, русскую историю и европейскую культуру XX века.

Византийское имперское наследие

Традиция семьи Андроников прослеживает возможное происхождение рода до византийской имперской династии Комнинов и фигуры императора Андроника I Комнина. После его трагической смерти в 1185 году часть семьи покинула Константинополь и нашла убежище на Кавказе — в православной Грузии, в период ее расцвета.

Старшая ветвь, при поддержке своей ближайшей родственницы — царицы Тамары, — основала Трапезундскую империю. Младшая ветвь осталась в Грузии. Именно к этой родословной присоединилась фамилия Андроникашвили, или Андроников — «сыновья Андроника». После пресечения трапезундской линии первенство в династии Комнинов перешло к ветви Андроников.

Корабль на семейном гербе стал символом миграции и новых начинаний — знаком путешествия, спасения и преемственности. В геральдике это изображение интерпретируется как символ движения и исторической преемственности.

Согласно грузинской традиции, род происходит от императора Андроника Комнина, правившего в Константинополе с 1183 по 1185 год. Его матерью была грузинская княгиня Ката (Катай), дочь Давида Строителя. Во время правления своего кузена Мануэля (1143–1180) Андроник посетил родину своей матери — Грузию, где его с большими почестями принял другой кузен, Георгий III, который даровал ему «города, крепости и земли» в Кахети.

После смерти императора его дети — Мануэль, Иоанн, Алексей и Ирина — бежали в Грузию и нашли убежище при дворе своей троюродной сестры, царицы Тамары. В 1204 году Тамара отвоевала Трапезунд у Ангелов и посадила на императорский трон внука Андроника — Алексея, сына Мануэля. Остальные Комнины поселились в кахетийских владениях, дарованных Георгием III, а другой внук императора — Андроник, сын Алексея — стал основателем династии Андроникашвили.

Исследование Кирилла Туманова

В XX веке византийские корни кавказских династий стали предметом академических исследований. Историк и генеалог Кирилл Туманов (Туманишвили) посвятил этой теме основополагающий труд — «Руководство по генеалогии и хронологии истории христианского Кавказа (Армения, Грузия и Албания)», опубликованный в Риме в 1976 году.

Исследование проводилось в монархическом контексте и было опубликовано при поддержке окружения последнего короля Италии Умберто II. В работе рассматривались генеалогические линии кавказских аристократических домов, включая происхождение семьи Андроникашвили от рода Андроника I Комнина.

В некоторых монархических кругах выводы Туманова рассматриваются как подтверждение династической преемственности семьи Андроника с византийской имперской традицией. Таким образом, родословная семьи получила не только семейное признание, но и историко-научную основу.

XX век: Испытания и культура

Судьба семьи в XX веке отражает драму той эпохи. Одной из её видных фигур был князь Яссе Николаевич Андроников — русский офицер, воевавший в Первой мировой войне и награждённый Георгиевским крестом 4-й степени. Революция и Гражданская война стали для него поворотным моментом. Позже он работал в театре, но в годы репрессий стал жертвой трагических обстоятельств своего времени. Его биография стала символом поколения, оказавшегося между имперским прошлым и новой реальностью.

Імперія, що не зникла: візантійська традиція від Андроніка I Комніна до Андронікових XXI століття

Історія династій — це не лише низка правлінь і дат, а передусім пам’ять, що переходить із покоління в покоління, переживаючи падіння імперій і зміну епох. Рід Андронікових належить до тих рідкісних сімей, чия родова традиція пов’язує їх із візантійською імператорською династією Комнінів і насамперед з ім’ям Андроніка I Комніна.

Правління Андроніка I Комніна завершилося трагічно: у 1185 році в Константинополі спалахнув заколот, імператора було повалено й страчено. В умовах переслідувань представники його роду опинилися у смертельній небезпеці. Згідно з династичною традицією, частина сім’ї була змушена залишити Візантію, рятуючись від розправи. Їхній шлях пролягав на Кавказ — до православної Грузії, яка в той час переживала епоху розквіту. Там вигнанців прийняла велика цариця Тамара. Саме в грузинському середовищі закріпилася лінія, що згодом стала відома як Андронікашвілі — «діти Андроніка».

Сімейна історія знайшла відображення в родовому гербі. Одним із його ключових елементів є корабель — символ морського шляху з Візантії до Грузії. Цей знак нагадує про вимушений вихід із Константинополя та про новий початок на кавказькій землі. У геральдиці корабель означає шлях, спасіння й наступність. У поєднанні з князівською короною та християнською символікою герб стає візуальним літописом родини — розповіддю про збережену імператорську традицію.

У XX столітті візантійське коріння кавказьких династій отримало академічне осмислення. Історик і генеалог Кирило Туманов (Туманішвілі) присвятив цій темі фундаментальну працю Manuel de généalogie et de chronologie pour l’histoire de la Caucasie chrétienne (Arménie, Géorgie, Albanie), видану в Римі в 1976 році. У монархічній традиції видання пов’язують із підтримкою кола останнього короля Італії — Умберто II. У праці розглядалося походження Андронікашвілі від лінії Андроніка I Комніна, і в низці монархічних кіл визнається наступність роду Андронікових від візантійських імператорів династії Комнінів.

У XX столітті живим утіленням цієї наступності став Костянтин Андроніков. Народившись у 1916 році та опинившись після революції у Франції, він присвятив життя дипломатії, богослов’ю й науковій праці. Усвідомлюючи своє походження від Андроніка I Комніна, він використовував літературний псевдонім Андрій Комнен (André Comnène). Через переклади богословських праць і гуманітарну діяльність він продовжував візантійську традицію вже як культурну та інтелектуальну спадщину.

Особливу роль в історії родини відіграв рід де Куріс. Куріси походили із середовища понтійських греків — православних громад Причорномор’я, які після падіння Візантії та османського завоювання поступово розселялися уздовж узбережжя Чорного моря. У XVIII столітті представники грецьких родин, рятуючись від нестабільності Османської імперії, переселялися на територію Російської імперії. Частина понтійських і малоазійських греків опинилася на півдні України — у Новоросії, Одесі, Херсонській губернії. У цьому середовищі формувалися купецькі, військові й дворянські лінії, багато з яких вступали в родинні зв’язки з козацькою старшиною.

FEMALE IMPERIAL ROMAN TITLES OF CONSTANTINOPLE

 Female titles in the Roman Empire based in Constantinople ranged from high-ranking imperial titles held by empresses to specialized court titles for female aristocrats. The titles often emphasized the wearer's relationship to the emperor or, in rare cases, their own, independent authority.

Imperial Titles (Empresses)

Augusta (αὐγούστα): A Latin title (with Greek equivalent) used for the empress consort or other female members of the imperial family, indicating supreme prestige and the right to use imperial regalia.

Basilissa (βασίλισσα): The Greek feminine form of basileus, used commonly for the empress consort.

Autokratera (αυτοκρατόρισσα): The feminine form of autokrator (emperor), used for an empress regnant or, occasionally, a very powerful consort (e.g., Anna of Savoy).

Despoina (δέσποινα): The feminine form of despotes, used as a common title for empresses, particularly in the later empire.

Sebastē (σεβαστή): The feminine form of sebastos, this was a high-ranking title often held by members of the imperial family, sometimes considered a "quasi-empress" title.

Kaisarissa (καισάρισσα): The feminine form of caesar, used for the wife of a caesar.

Imperatrix: The Latin feminine form of imperator, used rarely, for instance by Pulcheria.

Court & Administrative Titles

Zōstē Patrikia (ζωστὴ πατρικία): "Girded Patrikia." A highly esteemed, specific title reserved for women, often the senior ladies of honor to the empress.

Protovestiaria (πρωτοβεστιαρία): The highest-ranking female officer of the court, responsible for the empress's wardrobe and personal finances, similar to the male protovestiarios.

Vestiaria (βεστιαρία): A subordinate official assisting the protovestiaria.

Despotess: The female equivalent of Despot, often used by the 13th–15th centuries for wives of despots, including in the Balkans.

Honorific Titles (Often for mothers/spouses)

Māter Castrōrum ("Mother of the Camp"): A title inherited from the Roman period sometimes given to empresses.

Māter Senātūs ("Mother of the Senate"): A high-status honorific for empresses.

Māter Patriae ("Mother of the Fatherland"): A high-status honorific

Independent Rulers

While rarely, women did rule in their own right, sometimes adopting the male title Basileus (Emperor), as Irene of Athens did.

Examples of Title Holders

Theodora (wife of Justinian I): Augusta, Basilissa.

Irene of Athens (Regent/Empress): Basileus.

Anna Dalassena (Mother of Alexios I): Exercised significant power as regent.

Zoe and Theodora (11th-century empresses): Porphyrogenita (born in the purple).

https://www.facebook.com/groups/226363481523261

До історії Української Галицької Армії

Текст: Ігор Томюк

Світлина: команда ІІІ корпусу ГА в Стрию. Січень 1919 р.

 19 січня 1919 р. Начальною Командою Галицької армії сформована корпусна система військ.

1. З групи "Північ” – І Галицький корпус (штаб у м. Кам’янка-Струмилова).

2. Група полковника Тарнавського – ІІ Галицький корпус (штаб у Бібрці – Ходорові).

3. Група "Південь” – ІІІ Галицький корпус (штаб у м. Стрию).

За свідченням польського історика В.Гуперта 19 січня українське військо нараховувало в бойовому стані 43 550 стрільців. На півдні Львова було майже 10 000 гвинтівок, у напрямку перемишльської залізниці наступало 7 500, а з півночі – 2 000 українських вояків. Він також зауважував, що "порівнюючи з польськими військами, українське військо переважало польське в особовому складі на 11 500 осіб". Отож НКГА мала певні шанси організувати більш успішний штурм недавньої столиці ЗУНР.

***

З огляду на нестачу українських старшин з вищою військовою освітою, уряд ЗУНР запросив на високі посади в Галицькій армії фахівців з Наддніпрянської України.

10 грудня 1918 р. на посаду командувача ГА був призначений генерал російської армії, сорокарічний командир дивізії Дієвої Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко. Шефом Генеральної булави (генерального штабу) призначили полковника Євгена Мишковського, замінивши на цій посаді отамана Сеня Горука.

М. Омелянович-Павленко так згадував про перші дні перебування у Галичині: 

"Ми з полковником Мишковським опинилися в таких умовах, що не були підготовленими, тобто ми не розуміли мови, термінів, зіткнулися з іншим розумінням у питаннях оперативно-тактичного та військово-організаційного порядку. Озброєння було різноманітне. В артилерії найбільшим калібром була 150-мм гармата австрійського виробництва, яка на ті часи була дуже цінна. Стан у військових частинах був так би мовити "самопасом”, але це цілком було зрозуміло для молодої армії, яка самотужки, з ініціативи низів, пробувала стати на ноги”.

Таким чином, невпорядкованість військових формацій змусили НКГА на початку січня 1919 р. розпочати реорганізацію тактико- організаційної структури ГА. Автором нової організаційно-штатної структури армії став начальник генерального штабу полковник С. Мишковський, який поклав в основу її розбудови світовий досвід формування регулярних збройних сил.

Нове командування вдосконалило структуру самої Начальної Команди – Генерального штабу українського війська. На чолі НКГА стояв головнокомандувач, його помічником був начальник булави (Генерального штабу), у підпорядкуванні якого був командант штабу. НКГА складалася з двох управлінь– оперативного, (розробляло плани військових операцій) та організаційно-матеріального (займалося матеріально-технічним забезпеченням). 

До оперативного відділу належали референти: оперативний, зв’язку, розвідки, амуніційний, летунства, артилерії, залізничних шляхів, автомобільний і самохідний, а також керівництво операціями армії.

Організаційно-матеріальний відділ координував роботу допоміжних служб та установ. До його складу входилиреференти: персональний, інтендантський, санітарний, технічний, ветеринарний, військового духовенства, військового судівництва, жандармерії, польової пошти. Всі вони займалися персональними справами і вишколом старшин. 

У структурі ГА спочатку були такі роди і служби: піхота, артилерія, кіннота, санітарна служба, військове судівництво, ветеринарна служба, інтернатура, канцелярська служба. У грудні 1918 – січні 1919 рр. сформувались інші роди військ.

Розпочалось створення трьох військових корпусів у складі чотирьох бригад, які в свою чергу, формувалися з чотирьох батальйонів піхоти, одного полку артилерії з чотирьма батареями, артилерійською майстернею та амуніційною валкою, одної сотні кавалерії, одної технічної сотні та частини забезпечення, однієї обозної валки та одного медичного підрозділу, однієї саперної сотні. За браком саперного спорядження провести організацію саперних куренів було неможливо. Згідно з штатним розписом по одній саперній сотні мали І і ІІ галицькі корпуси (ГК); ІІІ ГК комплектувався двома сотнями. Кожна саперна сотня мала свою нумерацію: 1/І; 1/ІІ; 1/ІІІ; 2/ІІІ. До кожного корпусу також входили авіазагони і декілька бронепоїздів.

Корпус УГА міг діяти самостійно й вирішувати окремі стратегічні завдання на важливих напрямках фронту.

Отже, з перших днів свого перебування на посаді начальника штабу полковник Є.Мишковський порівняно швидко і досить вдало реорганізував армію. Він вважався прихильником маневренної війни, яка вимагала створення змішаних піхотних бригад, що були насичені кіннотою і артилерією, яка булаосновною оперативно – тактичною одиницею у формуванні збройних сил. Кожна бригада мала гарматний полк. 

За висловом сучасного історика М. Литвина, "ГА перетворилася в сучасну збройну силу європейського зразка й своєю організацією випередила не лише Армію УНР, але й армії Австрії, Угорщини та Польщі”.

Згідно з Наказом Ч. 6, від 19 січня 1919 р. Начальною Командою ГА були сформовані наступні корпуси:

1. З групи "Північ” – І Галицький корпус (штаб у м. Кам’янка-Струмилова).

2. Група полковника Тарнавського – ІІ Галицький корпус (штаб у Бібрці – Ходорові).

3. Група "Південь” – ІІІ Галицький корпус (штаб у м. Стрию).

Окремі бригади УГА мали такі назви: 1-а Українських січових стрільців (УСС); 2-а Коломийська; 3-я Бережанська; 4-а Золочівська; 5-а Равська; 6-а Сокальська; 7-а Львівська; 8-а Самбірська; 9-а Белзька; 10-а Яворівська; 11-а Стрийська; 14-а, 15-а Станиславська; 16-а Чортківська; 17-а Бучацька та ін.

Після відступу українського війська зі Львова Начальна Команда Галицької Армії деякий час перебувала в Бережанах, пізніше – у Бібрці, з 20 січня 1919 р. – на великій залізничній станції у Ходорові, де остаточно було сформовано два відділи: оперативний та організаційно-матеріальний.

HAPPY CHRISTMAS!

 

Мы оба — представители двух очень древних княжеских родов. Я в первом браке  Багратион, во втором -Андроникова (при этом моя девичья фамилия тоже принадлежит к дворянскому роду). Муж — князь Андроников по рождению.

Багратионы — одна из древнейших христианских династий мира, по преданию происходящая от царя Давида. Андрониковы (Андроникашвили) — старинный грузинский княжеский род, который, согласно серьёзным генеалогическим исследованиям (в частности, работам князя Туманишвили для короля Италии Умберто II), ведёт происхождение от византийской императорской династии Комнинов. Кроме того, через царицу Тамару в его  роду присутствует значительное количество багратионовской крови.

Мы состоим в нескольких дворянских организациях, в том числе в Союзе Русских Дворян (основан в Париже в 1925 году). Это единственная организация, которая принимает в свои члены исключительно по документам, полностью соответствующим законодательству Российской империи о дворянстве. Оба наших рода были официально признаны княжескими Российской империей задолго до 1917 года.

Союз входит в CILANE — европейскую комиссию, объединяющую официально признанные дворянские ассоциации стран (включая ныне существующие  монархии)

Мы убеждённые монархисты, но не занимаемся политикой и не делаем никаких политических заявлений...

«Буває час для справ, а буває - для вищої духовної вправи»

У лексиконі Григорія Богослова важливе місце посідали поняття «безмовність», «тиша» (ησυχία), «усамітнення» (αναχωρήσεις) і «пустеля» (έρημος). 

У мові раннього чернецтва «пустелею» називали будь-яке місце, обране для усамітнення, - чи то джунглі, поле, гори чи ліс.

Для Григорія «пустелею» був його маєток у Назіанзі. Він називав її «керівницею» свого життя, «співробітницею», «матір’ю божественних сходжень» і θεοποιον (Сл. 3, 2, 3–6). 

Мета відходу в пустелю - звільнитися від суєти зовнішнього світу, знайти внутрішню тишу й спокій, необхідні для спілкування з Богом. 

У цьому контексті Григорій згадує пророка Іллю, Івана Хрестителя та Ісуса Христа (Сл. 26, 7, 8–16), щоб показати, що «буває час для справ, а буває - для вищої духовної вправи».

"Умозрительное Мочание" Боргородицы

В одной из своих проповедей свт. Григорий Палама утверждает, что Богородица после введения во храм вела подвижнический образ жизни и занималась умным деланием. Палама даже утверждает, что исихазм изобретён Богородицей.

Свт. Григорий Палама "Омилии" // "Беседа на Введение во Святая Святых Пречистыя Владычицы нашея Богородицы и Приснодевы Марии и об Ея богоподобном образе жизни в оном месте":

"...Тем, что Она пребывала в молчании, Она представила созерцателям значительную защиту: потому что справедливо Она избирает молчаливый и отрешенный от всех образ жизни..."

Комментарий переводчика: "Здесь имеется в виду следующее: тем, что Божия Матерь избрала сосредоточенный в молитве и молчании образ жизни в храме, Она представила монахам исихастам, держащимся сосредоточенного, молчаливого образа жизни, т. н. «духовного делания», возможность защищать свой подвиг ссылкой на образ жизни Божией Матери в храме во время Ее детства. Монахам исихастам приходилось выдерживать большую борьбу и терпеть нападки".

Далее из той же проповеди Паламы:

"...Она жила, проводя образ жизни подвижнический, замкнутый, свободный от забот и скорби, не причастный низменным страстям, превосходящий наслаждение сего мира, которое не бывает свободно от скорби; живя только Богу, видимая только Богом, питаемая только Богом, хранимая только Богом, имеющим, благодаря Ей, возъобитать с нами; всецело же и Сама взирая только на Бога, в Боге имея наслаждение, Богу непрестанно внимая".

"Она прилежала всякому виду добродетели и изучила реченное в Законе и обретаемое в слове (устной традиции) и в принадлежащем и тому и другому, а также изучила предметы из числа главных наук, как бы запечатлевая все в Себе, и изобретая нечто наиболее свойственное Богу, что на этом основании обладая особым свойством, знает пользующих это — непосредственно уподобить Ему; поскольку же Она не видела ничего из проявленного людьми прежде Нее, что точно указывало бы на это, то Она Сама прорубает лучший и совершеннейший путь и изобретает и Сама исполняет и передает последующим людям высшее делание созерцания; созерцание (богомыслие) же это настолько превосходит прежде известное, насколько истина превосходит фантазию".

"...Дева, ища это (потому что для послов является совершенно необходимым встретиться с теми, к которым они приходят с посольством), обрела руководителя в священном молчании: в молчании — которое есть постоянство ума и порядка, забвение дольных вещей, введение в высшие тайны, обращение помыслов на лучшее; оно есть истинное делание, путь к истинному созерцанию (богомыслию) или богозрению...".

"...От самого барьера (как говорится) жизни отвергнув их, Всенепорочная ушла из людской среды, и бежав от достойного порицания уклада нашей жизни, избрала для Себя невидимый для всех образ жития в святейших частях храма, находясь в которых, освободившись от всяких связывающих уз и отряхнув всякие связи (или: отношения) и став выше сострадания к Своему собственному телу, Она собрала ум к сосредоточенности в самом себе и вниманию и непрестанной божественной молитве. И благодаря сему будучи всецело в обладании Самой Себя, и став выше разнообразной свалки помыслов и просто всяких впечатлений, Она проложила новый и неизреченный путь в небеса, который я назову — умозрительное молчание".

Пьетро Теста "Введение во храм Пресвятой Богородицы", 1641-1643 годы

Професор Мирослав Волощук: Що означають титули королів Русі і Галичини

Трішки кепське освітлення відео із вчорашнього виступу на VIII Конгресі польських медієвістів у Ґнєзно, але все таки - до Вашої уваги.

Як розуміти королівські аспірації князів Русі? Що означають титули король Русі (Ruscie rex), король рутенів (rex Ruthenorum), яка різниця між ними та титулами король Галичини (Galiciae rex) чи король Галичини і Володимирії (Galitiae Lodomeriaequae rex)? Чи існували королеви Галичини (Galicie regina), окремо - Галичини і Володимирії (Galitiae Lodomeriaequae regina), а також - окремо Русі (regina Ruscie)? 

Ну і найголовніше, як виглядала ситуація із перспективами інституалізації королівства Русі (Regnum Russiae) у XIV ст., особливо після вигасання династії Романовичів та успадкуванням її (і не тільки її) територіальних, титульних та династичних традицій родиною Анжу на престолах Угорщини і Польщі.

Це і не тільки це - звучало вчора у нашому виступу, є наразі предметом наших наукових студій, та, сподіваюся, із Божою поміччю та людською підтримкою ляже в основу майбутнього окремого монографічного дослідження.

https://www.facebook.com/reel/808297318203539

Андрій Богданович: Деградація сучасних манархій та аристократії

Згідно з філософією Юліуса Еволи, сучасні монархи та аристократи **втратили будь-яку сакральну харизму**. Вони є лише світськими пережитками минулого, які виконують формальні функції і не мають справжнього зв’язку з божественним.

---

### Деградація монархії

Для Еволи сучасна конституційна монархія – це лише "демократія з королем", яка є ще більш деградованою формою правління. Сучасні монархи, на його думку, не володіють тією метафізичною силою, яка дозволяла сакральним царям підтримувати космічний порядок. Вони:

* **Не є носіями божественної влади.** Їхня влада базується на законах, а не на божественному помазанні.

* **Символи, а не правителі.** Їхня роль є церемоніальною, а реальна влада належить парламентам і політикам.

* **Втратили "героїчний" дух.** Сучасні монархи не ведуть своїх людей у битви, вони є продуктом **"буржуазного"** світу, який Евола так зневажав.

---

### Деградація аристократії

Евола розрізняв справжню **традиційну аристократію**, яка ґрунтувалася на духовних якостях,  на "аристократії духу", та сучасну аристократію. 

Він вважав, що сучасні аристократи:

* **Не є "войовничою кастою".** Вони втратили свій військовий дух і стали частиною вищого класу.

* **Не мають зв'язку з традицією.** Вони є нащадками минулої еліти, але не її духовними спадкоємцями.

* **Буржуазні, а не традиційні.** Їхній спосіб життя і цінності є частиною сучасного матеріалістичного суспільства.

Отже, за Еволою, уламки сакральності в сучасних монархів і аристократів є лише порожніми оболонками. Вони не мають нічого спільного зі своїми сакральними предками, і їх існування лише підкреслює глибину занепаду, в якому, на його думку, перебуває сучасна цивілізація.

## 📉 Причини занепаду:

1. **Секуляризація Європи** — починаючи з Реформації, далі Просвітництва, і аж до Французької революції, **влада стала "горизонтальною"**, заснованою на народі, раціоналізмі, матеріалізмі.

2. **Падіння кастового порядку** — згідно з індоєвропейським уявленням, суспільство повинно бути організоване **в "органічні касти"** (жерці, воїни, господарі, слуги). Коли це руйнується — зникає й сакральна монархія.

3. **Панування буржуазного духу** — Евола ненавидів буржуазність, яка, на його думку, зруйнувала і героїзм воїна, і гідність жерця, і трансцендентний сенс буття.

## 🧭 Евола закликав до:

* **Відновлення сакральної ієрархії**, навіть у рамках нової форми — не обов’язково старої монархії.

* Відродження **"внутрішньої аристократії"** — людей духу і дії, які **живуть згідно з Традицією**, а не суспільною думкою.

* Ідеал — **воїн-жрець**, або **"імператор трансцендентного"**, подібний до римського *rex sacrorum*, індійського дгармараджі чи тибетського чакравартіна.

### 🏛️ Евола про сакральну владу

- **Сакральна харизма** — це не просто політична влада, а метафізичне покликання. Монарх, за Еволою, мав бути посередником між земним і божественним, втіленням космічного порядку.

- **Король-воїн** — ідеальний образ правителя, який поєднує духовну силу з активною волею. Це протиставлення пасивному, бюрократичному образу сучасного монарха.

- **Критика секуляризації** — Евола вважав, що сучасні аристократи стали "тінями" своїх предків, позбавленими внутрішньої сили, бо втратили зв’язок із сакральним джерелом влади.

### ⚔️ Полеміка з Рене Геноном

Евола сперечався з Геноном щодо природи влади:

- Генон наголошував на **духовному авторитеті** (жрець, мудрець).

- Евола ж підкреслював **дієвий авторитет** — волю до влади, героїзм, активну трансформацію світу.

Це розходження стало основою його критики сучасного світу, де, на його думку, **формальні титули не мають жодної метафізичної ваги**.

## ✅ Що спільного в Генона і Еволи:

* Обоє вважають, що **сакральна природа влади у сучасному світі втрачена**.

* Обоє не визнають **формальних титулів без метафізичної легітимності**.

* Обоє критикують **сучасну монархію** як **порожню форму без трансцендентного змісту**.

---

## 🔎Але чим відрізняється підхід Генона?

### 1. **Генон не відкидає можливості відновлення сакральної влади**

* Він вірив, що **відродження духовного авторитету можливе** — через відновлення **ініціаційних центрів**, **традиційних релігій**, **священних знань**.

* Тобто якщо сучасний монарх **отримає ініціацію** або буде пов’язаний із **автентичною традицією**, він може **стати носієм сакрального авторитету** — але **не автоматично**, лише **через "вбудованість у Традицію"**.

### 2. **Він не фетишизує монархію як форму**

* Генон розрізняв **форму правління** і **трансцендентну суть влади**. Монархія — лише **одна з можливих форм**, але **не обов’язково священна**, якщо втрачено зв’язок із метафізикою.

> Справжній цар, за Геноном, — це **жрець із владою**, а не просто керівник держави.

---

##  Сучасна монархія = профанація

Генон писав про **деградацію Заходу** та **втрату ініціаційного зв’язку** в усіх сферах, зокрема:

* релігія стала моралізмом;

* наука — матеріалізмом;

* влада — профанною адміністрацією;

* монархія — **пустим титулом без духовної основи**.

---

##  Цитата (парафраз):

> *"Той, хто займає трон, але не має участі в Традиції, є не більше ніж карикатура на царя."*

Це — ідея Генона.

---

## Генон vs Евола: ключова різниця

| Тема                           | Рене Генон                                                     | Юліус Евола                                        |

| ------------------------------ | -------------------------------------------------------------- | -------------------------------------------------- |

| Ставлення до сучасної монархії | Критичне, але допускає можливість відновлення через духовність | Повне відкидання — лише тінь справжньої влади      |

| Що є джерелом легітимності     | Духовна традиція, ініціація                                    | Трансцендентна воля, героїчна дія                  |

| Чи може монарх бути сакральним | Так, але лише як носій Традиції                                | Так, але лише як воїн-жрець, а не фігура протоколу |

| Чи можлива Традиція сьогодні   | Теоретично — так (через Схід, іслам, езотерику)                | Лише як шлях одиниць, проти сучасного світу        |

---

##  Висновок:

* **Генон не вважав сучасних монархів носіями сакральної харизми**.

* Але він допускав, що **реальне відновлення Традиції можливе**, якщо буде **відроджено її духовну основу**.

* На відміну від Еволи, він не вимагав героїчного акту трансформації, а сподівався на **реактивацію сакральних центрів** (у тому числі на Сході).

Полеміка між Юліусом Еволою та Рене Геноном — це **центральний ідейний розлом усередині традиціоналістського табору**. Вона стосується **природи вищої влади**, її джерела, і того, **який принцип — жрецький чи царський — має бути домінантним** у справжньому традиційному суспільстві.

---

## Генон: **духовна влада понад усе**

* Рене Генон вважав, що **жрецький, метафізичний принцип первинний**.

* Джерело справжньої влади — це **світ ідей, трансцендентне, мудрість, передача знання**, а не дія.

* У його схемі:

  * **брахман** вище кшатрія (воїна),

  * **священик** вище царя,

  * **дух** вище сили.

> Для Генона, політична або воєнна влада легітимна лише **як вираження духовної влади**, як її "інструмент".

---

## ⚔️ Евола: **воля, дія, "героїчна трансценденція"**

Евола визнавав велич духовного авторитету, але вважав, що **Генон надмірно "пасивізував" Традицію**.

* Евола наголошував на **активній трансформації світу**, силі, волі, героїзмі.

* Його ідеал — не просто мудрець у монастирі, а **воїн-жрець, що кидає виклик світові** й перетворює його через дію, ритуал, жертву, владу.

* Він надихався:

  * римською концепцією *auctoritas* + *imperium*,

  * арійськими воїнськими культами,

  * тантричним шляхом,

  * шляхом кшатрія, а не брахмана.

> Для Еволи, **влада, яка не включає активну, "солярну" трансцендентність, — мертва.**

---

## Ключове розходження:

| Питання            | Генон                               | Евола                                |

| ------------------ | ----------------------------------- | ------------------------------------ |

| Джерело влади      | Мудрість, знання, передача Традиції | Воля, дія, героїзм                   |

| Первинність        | Жрець (брахман)                     | Воїн-жрець (кшатрій з ініціацією)    |

| Справжнє царювання | Внутрішній спокій, споглядання      | Героїчна ініціація, воля до влади    |

| Шлях до Традиції   | Ініціація через знання              | Ініціація через дію, ризик, виклик   |

| Приклад            | Брахман, суфій, гностик             | Арійський цар, імператор, воїн-аскет |

---

## Критика Еволи проти "жрецького елітизму"

Евола вважав, що **традиціоналізм Генона може вести до ескапізму**:

* **Без мужності та сили — жрець перетворюється на бюрократа духу.**

* Традиція не має бути "музеєм метафізики", а **живим вогнем, що формує чоловіка і світ**.

* Його критика спрямована також проти **псевдодуховності**, де сакральне перетворюється на академізм, мораль, або пасивну містичну втечу.

---

## Приклади, якими оперував Евола:

* **Тантризм** — де ініціація можлива не через відмову, а через **перетворення дії на шлях звільнення**.

* **Римська імперія** — де імператор був не просто правителем, а **носієм sol invictus**, божественного принципу влади.

* **Кшатрійська ініціація** — через війну, порядок, владу, жертву.

---

## 🧩сторична суть суперечки

* Генон — вкорінений у **ісламській і ведичній духовності**, підкреслює **трансцендентне як недоторкане**.

* Евола — мислить у дусі **"воїнської духовності" індоєвропейського типу**, для нього **сакральне реалізується через дію**, навіть насильство — якщо воно служить Вищому.

---

## Підсумок:

> **Генон**: "Влада — це тінь Духу."

> **Евола**: "Дух — це Вогонь, що стає Владою."

Їхня полеміка — не просто інтелектуальна, а **онтологічна**: це зіткнення двох підходів до Традиції — **контемплятивного** (споглядального) і **героїчного** (трансформативного).

Андрій Богданович: Етика постави Анрі Левавассера: Відновлення європейської гідності в сучасному світі

**Етика постави: Відновлення європейської гідності в сучасному світі**

У своєму есе ''За європейську етику постави'' Анрі Левавассер розглядає концепцію етики постави, що є важливою складовою європейської культурної та моральної традиції, і пропонує повернення до неї як необхідність для відновлення європейської гідності в умовах сучасної цивілізаційної кризи. Цей пошук «етики постави» виявляється відповіддю на руйнівні процеси, які сьогодні охоплюють Європу, у тому числі кризу моральних основ, знецінення культурних норм і втрату ідентичності.

### **Європейська криза і необхідність нового погляду на гідність**

Першою світовою війною і подальшим розвитком XX століття Європа пережила потрясіння, яке поставило під сумнів її цивілізаційні основи. Відмінні культурні, моральні та політичні ідеали були зруйновані в ім’я універсалізму, що намагався знищити національні й етнічні кордони. У результаті цього, за словами Левавассера, з'явилася «отрута великого стирання», що загрожує втратою самих коренів європейської культурної ідентичності. Втім, автор вірить, що ще не все втрачено. Він закликає молодь Європи повернутися до своїх коренів, черпаючи силу з багатотисячолітньої пам’яті та культурної спадщини, аби знайти моральні ресурси для подолання нинішніх викликів.

### **Що таке етика постави?**

«Етика постави» для Левавассера — це не просто зовнішній етикет або манери, це глибоко вкорінена поведінкова установка, яка виражає ставлення людини до світу і до самого себе через її поставу, манеру мовлення, жестів і навіть мовчання. Під «етикою постави» він розуміє внутрішній стан гармонії, самодисципліни та гідності, який дозволяє людині зберігати свою честь, навіть коли ніхто не дивиться. Ця етика не зводиться до абстрактних правил чи моральних догм. Вона є формою «буття» у світі, що базується на принципах честі, обов'язку та вірності собі.

### **Етика постави в історії Європи**

Європа з самого початку була не лише географією, а й стилем. Різні етапи європейської історії — від грецького ідеалу *kalokagathía* (єдність краси і добра) до римської *gravitas* і християнського лицарського духу — пронизані ідеєю постави як ознаки вищої людяності. Європейська культура завжди цінувала не лише фізичну витонченість, але й моральну стійкість. Постава була не просто манерами чи етикетом, а втіленням глибшої антропології, де тіло було не відокремлене від духу. Важливими були не тільки жест та мовлення, але й здатність зберігати спокій та витримку навіть у складних умовах.

### **Сучасна деградація постави**

Сучасний світ, на думку Левавассера, зазнає серйозних змін, які ведуть до деградації традиційних цінностей. Модерність і постмодерністські ідеї руйнують поняття «постави», що колись асоціювалося з гідністю та шляхетністю. Масова культура, яка віддає перевагу грубості, крикливості та безпосередності, все більше вважає поставу пережитком минулого. Ця зміна призводить до того, що те, що раніше було символом внутрішньої сили й самодисципліни, тепер виглядає як маска, яку треба зірвати. Левавассер підкреслює, що втрата постави — це не лише втрачена елегантність, а й відсутність відчуття межі, що є важливою складовою європейської цивілізації.

### **Повернення до етики постави**

Левавассер пропонує не відкинути сучасність, а повернутися до етики постави як до важливого елементу культурного відродження. Він стверджує, що справжня постава не є «позою» або «маскою», а є внутрішньою гармонією між думкою і дією, між внутрішнім світом людини і її зовнішнім проявом. Вона не повинна бути снобізмом чи прагненням до стилю заради стилю, але має бути виразом глибокого почуття відповідальності перед собою і перед світом. Левавассер підкреслює, що етика постави є передумовою для відновлення гідності, яка не залежить від соціального статусу чи зовнішніх умов, а є внутрішнім принципом, який керує життям людини.

### **Як застосувати етику постави сьогодні?**

В умовах розпаду традиційних структур і відчуття морального хаосу Левавассер закликає до відновлення цієї етики через щоденну практику самодисципліни, уважності до деталей та поваги до інших. Важливо не лише прагнути до моральної досконалості, але й виховувати в собі естетичне відчуття порядку, краси та елегантності. Це не просто форма, це спосіб життя, що вимагає від кожного бути собою — з гідністю, навіть у світі, який часто цього не цінує.

### **Етика постави як етика свободи**

Підсумовуючи, Левавассер вважає, що етика постави — це етика свободи, яка не боїться форми, бо не боїться себе. Це свобода бути вірним своїм корінням, своїм ідеалам і традиціям. Це вимога бути «на висоті», не через амбіції, а через усвідомлення своєї відповідальності за свій спосіб життя і свою присутність у світі. Відновлення етики постави не є спробою повернутися в минуле, а є необхідним кроком до відродження морального і культурного порядку, який дозволить європейцям знову знайти свою гідність і свою роль у світі.

Українська Галицька Армія (УГА). Віхи історії

 Начальна Команда Галицької Армії. В центрі сидить командарм М. Омелянович-Павленко (в світлій шапці). Світлина зроблена в лютому 1919 р. в Ходорові

Команда ІІІ Корпусу УГА в Стрию. Січень-березень 1919 року.

Сидять: від другого праворуч - полковник Мирон Тарнавський (не точно), генеральний

хорунжий Володимир Генбачів, полковник Гриць Коссак, отаман Карл Долежаль.

Більшість з них носить австрійські однострої та знаки розрізнення степенів. Зате на шинелі Володимира Генбачіва чітко видно погони (ймовірно, погони генеральних старшин збройних сил Української Держави). Полковник Гриць Коссак носить на рукавах пружки (нашивки), які на той час уже використовували Українські Січові Стрільці. На комірі мундира старшини, який стоїть праворуч у другому ряді, – петлиці-«зубчатки». Як і «пружки» на рукавах, ці петлиці згодом стануть офіційними знаками розрізнення військовиків Галицької Армії. Крайній ліворуч сидить сотник Михайло Колтунюк (ймовірно), крайній праворуч – сотник Ярослав Селезінка.

Стоїть третій ліворуч Іван Кандяк.

Родовод Серебренитских-Вышневецких-Гедеминовичей и Любомирских

 1. король Данило Рома́нович, Daniel Ruthenorum Rex

 р. между 1201 и 1204 + 1264 

князь Галицкий и  князь Волынский, в 1240 великий князь киевский; 

В 1253 году, после многолетних переговоров, принял титул короля Рутении (regi Ruthenorum), который ему даровал Папа  Иннокентий IV. В декабре 1253 года или в 1254 году папский легат - аббат Опизо из Мезано - возложил на князя Даниила королевскую корону в Дорогичине. 

(Дорогичин за пятнадцать лет до того, в 1237 - 1238 годах - замок "темпличей-соломоничей", то есть тамплиеров или, по современной версии, ордена Добринских братьев (Fratres Militie Christi de Livonia contra Prutenos, fratres de Dobrin)).  

** брак: 1 (с 1219): Анна Мстиславна, княжна Галицкая. 

... + ... до 1248. 

..............................................................

2.  король Лев I Данилович 

... около  1228  + около 1301

Regis Rusie

 князь Перемышльский, Белзский, Холмский, после кончины отца, с 1264 - князь Галицкий и титулярный великий князь Киевский (до 1269 года вместе с ним на престоле Галиции пребывали братья, королевичи Шварн и Мстислав Даниловичи); после 1292 -  князь Волынский; 

В русскоязычных хрониках упоминается как князь, но в 1299 года дважды в латинских (польских) документах поименован как Rex Galiciae.  

(см. Крип’якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984). 

** брак ( ... ): Констанция принцесса Венгерская, дочь короля Белы IV. 

... 1237 + между 1288 и 1302. 

..........................................................................................................................

3. король Юрий I Львович  

... около 1252 (по другим источникам, 1262) +  24 апреля 1308 (или 1316)

 князь Белзкий, с 1301, после смерти отца - князь Галицкий и Волынский; с 1305 -  король Руси и герцог Ладимирии (Rex Russiae, Dux Ladimiriae) 

** брак 2: Эуфимия Пястувна принцесса Куявская, дочь  Казимира, князя Куявского.

... + ... 1308. 

...............................................................................................

4. Анастасия Юрьевна, королевна Русская и Ладимирская 

... + ...1364.

** брак: Александр Михайлович, великий князь Тверской и Владимирский 

7 октября 1301 + 28 октября 1339. 

пребывал на ппрестоле Твери в 1326 -1327 и в 1338 - 1339 годах, на престоле во Владимире  в 1326 - 1327 годах. 

..................................................................................................................................

5.  Иулиания Александровна княжна Тверская  (в иночестве Марина или Марфа). 

... около. 1330 + 17 марта 1391

** брак (1350 год): 

Ольгерд Гедиминович, великий князь Литовский 

около 1296 +  24 мая 1377). 

князь Кревский, князь Витебский, 

с 1345 великий князь Литвы. 

...............................................................................................................................

6.  Корибут Ольгердович (в крещении Дмитрий), князь Новгород-Северский, затем князь на Збараже и Брацлаве, возможн - основатель Винницкого княжества. 

... около 1358  + .... после 1404. 

В 1393 году после мятежа изгнан из Новгород-Северского, получил новые земли на Волыни: Збараж, Брацлав и Винница.  

 ** брак (2): Анастасия Олеговна княжна Рязанская 

.... + ...после 1399),  дочь Олега Ивановича, великого князя  Рязанского: со стороны матери -  родная племянница мужа. 

.................................................................................................................

7.  Фёдор Корибутович,  князь (староста)  Кременецкий и Подольский, затем князь на Збараже и Несвиже, основатель княжеств на Виннице и Вишневце. 

 ... 1435 + ...1442.

** брак: Анастасия .... 

... + ....

.......................................................................................................................

8. Василий Фёдорович князь Несвицкий герба Корибут, владетельный князь на  Збараже и Городке 

... + 9 июля 1463

** брак:  .... 

.....................................................................................................................

9.  князь Василий Васильевич Збаражский герба Корибут 

... + ....1473 или 1474

наместник в Брацлаве, 

князь на Збараже, Вишневце и Порыцке. 

** брак: Мария (Богдановна?) 

... + ... 

(возможно, её отец - Богдана (Ивашко) Преслужич Рогатинский ... + после 1461

 боярин Русского королевства, дидич и Рогатина и Чесникова, староста в Клецке и в Мельнице, затем староста в Каменце, староста в Олеско и державец Олесского замка, 

...........................................................................................................................

10.  князь Михаил Васильевич Вишневецкий и Збаражский герба Корибут 

... + ....1517

каштелян и наместник в Брацлаве в 1500 - 1507 годах, временный староста в Звенигороде,  

родоначальник князей Корибут-Вишневецких, 

** брак (2): .... княжна ... Полубинская герба Ястржембец Полубински.

... + ... 

................................................................................................................................

11.  князь Иван Михайлович Вишневецкий герба Корибут 

... 1490 + ... 1542

державец Эйшишский, Воронянский, Каневский, Чечерский, Черкасский и Пропойский.

** брак 1: Анастасия Семионовна Олизарович-Волчкович герба Радван.

... 1510 ? + ... 1538 

(её мать - княжна ... Юрьевна Заславская с дома Острожских герба Лелива-Огоньчик).

**** 

Ну, дальше - понятно, это я уже несколько раз публиковал: 

1. Кирилл Игоревич Серебренитский  

....................................................................................

2. Игорь Викторович Серебренитский  

** Юлия Исакиевна Жильвинская 

....................................................................................

3. Ольга Борисовна Серебренитская 1908 + 2000 

** Виктор Иванович Кельбедин 

1901 + 1937 

.................................................................................... 

4. Борис Ефремович Серебренитский 1877 + 1917 коллежский асессор, инженер путей сообщения. 

** Ольга Ивановна Серебренитская ур. Андреева 1875 + 1949 

.......................................................................

5. Ефрем Сергеевич Серебренитский  1845 + 1918 тайный советник, член Совета Министра Путей Сообщения. 

**  Елена Лукинична Серебренитская ур. Бернацкая герба Кживда   1846 + 1915

...................................................................................

6. Лука Александрович Бернацкий герба Кживда  1790 (1793, 95?) + 1879 

действительный статский советник, 

** Марианна Станиславовна Бернацкая ур. Ледуховская з Ледухова  герба Галька (Шалява)  

1813  + 1846 

...................................................................................................

7.  Станислав Галька-Ледуховский з Ледухова герба Галька (Шалява) 1764 + 1819 

член Наивысшей Народовой Рады Королевства Польского (1794), первый канцеляж Министерства полиции Герцогства Варшавского (1807 - 1814?), и. о. Министра Полиции (1809).  

** официальный брак 21 апреля 1819 Варшава: Эльжбета Хоффман (Хоффманува) 

Elzbieta Hoffman

... около 1780  + ... после 1819

...........................................................................................

8.  Франтишек Антоний Галька-Ледуховский з Ледухова герба Галька (Шалява) 1728 + 1783 

двожанин и подкоморий королевский, староста Владзимерский и Гайсинский, воевода Чернеховский, ротмистр знака панцырной королевской кавалерии народовой. 

**  Людвика  Дёнгоф княжна (имперская принцесса) Дёнгоф герба Дёнгоф (Вепжова Глова)  

Ludwika z Denhoffów Denhoff h. wł.

... около 1720 + 29 сентября 1794 

.............................................................................................

9.  (2). Александр Ян Дёнгоф герба Дёнгоф (Вепжова Глова),   имперский князь Дёнгоф, 

... + 1734 подстолий Сохачева  

** Анна Карска з Карс герба Ястржембец (Болещьциц)

Anna  Karska z Kars h. Boleścic 

... + ... после 1735

..........................................................................................

10.  Франтишек Богуслав Дёнгоф герба Дёнгоф (Вепжова Глова), имперский князь Дёнгоф, 1651 + 173 (или 1707?) каштелян Плоцкий и Серадзский, мечник Лещинский

Franciszek Bogusław książę Denhoff h. wł.,

** Эфрозына Мыцельска герба Доленга 

Eufrozyna Denhoff (Mycielska h. Dołęga)

... после 1635 + ...

....................................

 11. Миколай Мыцельский герба Доленга

Mikołaj Mycielski z Mycielina h. Dołęga

... около 1630 + ... 1688 

судья земский в Серадзе, мечник в Калише, староста Кольский, войский Калишский. 

sędzia ziemski  Sieradz (1677), miecznik  Kalisz (1661), podsędek ziemski Sieradz, starosta kolskie, wojski Kalisz (1676)

http://www.sejm-wielki.pl/b/7.243.53

** Теофила Гурская герба Нанэнч 

Teofila Górska h. Nałęcz

...1620 + ...до 1683

Муж 2: Wojciech Jan Łubieński h. Pomian

https://www.geni.com/…/Mikalojus-Micels…/6000000019400175181

.........................................................................

12. Анджей Гурский герба Налэнч

Andrzej Górski h. Nałęcz

... 1569 Czerniaków, (Sieradz)  + 1624

каштелян галицкий, каштелян каменецкий, подскарбий надворный, воевода мазовецкий. 

kasztelan halicki, kasztelan kamieniecki 1618 r., podskarbi nadworny, wojewoda mazowiecki 1624 r.

** Хелена Замойска герба Елита в браке Гурска герба Налэнч

Helena Zamoyska h. Jelita

...около 1590 + ...

............................................................

 13. Ян Сариуш  Замойский герба Елита III

Jan Zamoyski h. Jelita,

... около 1570 + 1619

ротмистр королевский, руководитель обороны поточной (1588), стражник польный коронный (1600—1619), каштелян хелмский (1604 - 1613). 

rotmistrz królewski, przełożony straży kresowej 1588 r., strażnik koronny 1600 r., kasztelan chełmski 1604 r.

 Разгромил во главе литовских войск крымскую армию под Бавором, 18 августа 1589 года.

** Анна Константиновна княжна Вишневецкая герба Корибут

Anna  księżniczka Wiśniowiecka h. Korybut

...+ ...между 1591 и 1593.

.......................................................................................

14. князь Константин Иванович Вишневецкий герба Корибут (Konstanty Wiśniowiecki h. Korybut ... + 1574 Киев) дворянин королевский (1570), староста житомирский и подвоевода киевский (1571 - 1574).

Жена ... около 1549?: Анна Эльжбета з Ольховца Щьвержч.

Anna Elżbieta Świerszcz или Anna Elżbieta z Olchowca Świerszczówna   + 1582.

......................................................................................................................

15. князь Иван Михайлович Вишневецкий герба Корибут 

1490 + 1542

-----------------------------------------------------------------------------------------------

P.S. Kirill Serebrenitski

. Я- от младшей дочери последнего короля, через каскад матернальных переходов. Если уж отслеживать салическую линию, то все права на, корону Руси сохраняют потомки старшей дочери короля - князья Любомирские герба Шренява. Они длятся по мужской линии с 17 века. Князья Любомирские - происхождения загадочного. По версии 18 века (которая долго была канонической) - это Рюриковичи. Современные польские исследователи , кажется, это отвергают, и настаивают, что Дружина-Шренявичи - это древний великопольский род. По моему мнению, генетика родоначальника - это фактор незначительный: дворянская семья, особенно такого уровня - это не собачья порода, это, прежде всего, сегментарное сообщество, в котором фамильная легенда (вне зависимости от её исторической достоверности) - фактор определяющий, доминирующий, это герметическая идеология, если угодно. По этноисторической принадлежности князья Любомирские - это, конечно, род прежде всего украинский, точнее - волынский. В истории Волыни эта семья была директивным вектором три столетия, вплоть до 1939 года, а если учитывать, что князья Любомирские - это наследники князей Острожских, то и раньше.